Народилася у німецькому таборі, нині війна наздогнала її вдруге
Надія Деговець народилася у воєнному 1944-му. У німецькому таборі, де тримали вигнанців з України, нині війна наздогнала її вдруге.
Дорога до Здрягівки (Городнянщина, Чернігівська область) недалека. Поки їдемо, милуюсь довколишніми краєвидами. Краса неперевершена. За кілька кілометрів від містечка – вже первозданна тиша і спокій. Літо, поля, березові гаї, трави та квіти.
Сонячний день манить раз по раз вийти з машини і сфотографувати на згадку неповторний пейзаж або якусь чудернацьку рослину, яка чомусь досі ніде тобі не траплялась. Словом, земний рай. Аби не чітке усвідомлення того, що ще за пару десятків кілометрів щодня земля здригається від обстрілів і люди вимушені втікати зі своїх домівок, розташованих у таких же мальовничих куточків, але трохи ближче від кордону з супостатом.
Майже на околиці у дворі охайного будиночку маленька літня жінка бере з колодязя воду. Пропоную допомогу. Вона посміхається привітно й полегшено зітхає: «Будь ласка, бо мені у майже 80 років вже важко діставати цеберко з 19-метрової глибини. Але ж яка в ній вода смачнюча! Такої, мабуть, більше ніде нема». Дві дрібненькі дівчинки – онучки господині – перебирають щойно вибрані полуниці й пропонують скуштувати смачну, соковиту ягоду. Слово за слово – й розмова повертає на ту тему, за якою, власне, я й приїхала сюди.
– Моя мама, Катерина Бас, у 1942-му році була вигнана окупантами в Німеччину зі Здрягівки, з рідного села, – каже Надія Іванівна. – Їй тоді було 23 роки. З нашого села та зі Слободи молоді забрали мо», до десятка. Місцеві поліцаї поздавали окупантам. Їхні прізвища відомі, та тільки нема вже серед живих тих запроданців, нащо те ворушити?
Катерина Бас до війни працювала в місцевому колгоспі. У родині було четверо дітей. Старшого брата з перших днів забрали на фронт і від нього не було ніяких звісток. Вже потім дізнались, що він потрапив у полон. Коли Катерину гітлерівці вигнали в Німеччину на примусові роботи, менший брат – 18-річний Коля сказав батькам: «Мамо, тату, я не можу сидіти вдома. Піду сестру і брата визволяти». Коля загинув одразу ж, в одному з перших боїв. У Здрягівці з батьками залишилась лише наймолодша сестричка.
Табір, в який привезли українок, знаходився біля поселення Вульков, але в самому сосновому лісі. Власне, це була велика територія з кількома бараками і заводом, який виробляв зброю для фашистів, огорожена колючим дротом.
– Мама розповідала, було морально дуже тяжко, – каже Надія Іванівна. – Ненавиділа власні руки, які повинні були виготовляти гільзи для снарядів. Які нищитимуть близьких і рідних людей. Бувало, повиходять у ліс, дивляться в небо над високими соснами, ні-ні, та котрась і скаже: «Давайте усі повісимось. Все одно не від кулі, так від голоду помремо».
Персонал у таборі різний був. Один з двох комендантів був злим і жорстоким, сахався від бранців і все боявся «російських вошей». А інший – навпаки, жалів невільниць, особливо дітей, перевіряв стан їхнього здоров’я – щоб, бува, рани не позагноювались. Серед персоналу були й жінки. Одна, бувало, вийде на кухню, дивиться у вікно, та все непрохані сльози витирає. А на плиті вариться якесь варево з дохлого коня. Смердить на все приміщення. Зітхне тихенько німка та як заголосить німецькою: «Ой, діточки, як подивлюсь, як над вами знущаються… А в мене один синок був, і від того вісточки нема. Кому ця клята війна потрібна?». Окрім сумнівного варива, в раціоні полонянок були ще бруква і шпинат. Ото й усе меню.
Трохи веселіше стало, як привезли у табір дівчат з Одеси. Ті бойові були, комендантам у очі правду шпарили. А тоді: «А чого це ви нам забороняєте з людьми з інших бараків спілкуватись? Ми ж не військовополонені, а працівники». До бранок дослухались і дозволили спілкування з людьми з інших бараків, в тому числі й з чоловічими. Отоді то Катерина й познайомилась з батьком Надії – Іваном Зарубою, який був родом з Іркутської області і теж якимось чином опинився в тому самому таборі. Молодій парі навіть дозволили разом жити.
Таким чином у бранців навесні 1944 року з’явилась донька, яку нарекли Надійкою.
–Я народилась 1 квітня,– посміхається Надія Іванівна. – Коли татові сказали новину, він був на примусових роботах і одразу не повірив – сприйняв за квітневий жарт. Разом з мамою також народжувала дівчинку ще одна жінка з Хрипівки. Там, у таборі, ми й росли цілий рік. Батьки на роботах, а нас доглядала німкеня. Казали, гарна жінка була. Піде в село, у людей дитячих речей набере. У нас ще довго зберігались дитячий вишитий фартушок і сарафанчик, які мені дістались. Я їх ще потім і вдома, у Здрягівці, носила. І дівчата городнянські всі мамі зі мною допомагали. Було, вона ще на роботі, а тут сирена – бомбить, значить, будуть. Дівчата за мене – і в бомбосховище. А Галя Кононенко працювала на чистці гільз. То їм там ганчірки нові видавали. Ото вона зекономить що зможе, та й принесе мамі в барак – мене сповивати. Німці мамам давали додаткові півгодини в обід, щоб з малечею побути. І пологи німка приймала. Мама розповідала, коли мене прийняла, сказала: «У сорочці народилась, щаслива буде».
Батько Надії, Іван, працював на вагонетці. Возив гільзи, патрони. І захворів на відкриту форму туберкульозу. Трапилось це вже перед звільненням. Катерина згадувала, що чутки про це ходили раніше. А безпосередньо в ніч напередодні, коли американські та радянські солдати зайшли в табір, серед бранців поповзли чутки що німці хочуть підірвати бараки з людьми. Мало хто спав, чекали неминучого. Але коли перед ранком пролунав вибух, побачили, що натомість у повітря злетіло приміщення фашистської комендатури. Тоді у двір залетіли на конях солдати і російською мовою закричали: «Дівчата, Сталін наказав усіх вас додому забрати!».
– Сталін для багатьох був тираном і ворогом, – каже Надія Іванівна. – Але ті слова, почуті при звільненні з полону, жили в мамі все її життя. Коли Сталін помер, вона дуже плакала і побивалася.
Усіх дівчат з табору відправили добиратися додому своїм ходом. А чоловіків – на фронт. Пішов воювати і батько Надійки Іван. На той час хвороба набрала гострої форми, але на те ніхто не зважав. Лише одного листа надіслав жінці з дитиною його бойовий товариш – кавказець Льонька, який був лікарем. Іван писав: «Катю, бережи дитя. Я вже всьо». А Льонька від себе додав, що в Івана вже кров іде ротом і носом, тож шансів на виживання нема.
Катерина з маленькою Надею півроку добиралась додому, в Здрягівку. Дороги й залізниці були розбиті, з транспортом теж повний провал. Надовго довелось затриматись у Польщі. Поляки пропонували залишити їм дитину – мовляв, бери усе, що хочеш, але віддай дівчинку, хай росте тут у щасті й мирі. Але Катерина знайшла у якомусь напівзруйнованому будинку пухову ковдру, замотала в неї Надійку і продовжила свій шлях.
У Здрягівці на неї чекали літні батьки, вбиті горем від втрати молодшого сина і невідомості про долю старшого, менша сестра і розвалена хата навіть без печі. Першим ділом Катерина поїхала в Петрівку, знайшла пічника і склала піч якраз на Покрову. Потекло розмірене післявоєнне життя. Заміж вона так більше й не пішла, цілком присвятивши себе доньці та важкій колгоспній праці. Згодом, коли Надійка вже виросла й вийшла заміж, придбали стареньку хатину й перебудували та облаштували ї на свій лад.
– Я закінчила сім класів тут, у Здрягівці, – розповідає Надія Іванівна. – Мені було 14 років, а я вдалась дрібненькою і малого зросту. Але пішла працювати в колгосп. У 15 років в мене вже була група корів, яку я доїла вручну. А потім, через сім років, мій хрещений, який був головним ветлікарем, сказав мамі : «Катю, відправляй Надю вчитися у ветеринарну школу». Так я опинилася в Новгород–Сіверському, а після закінчення навчання повернулась у село вже молодшим фельдшером. У колгоспі було 520 корів. Штучне запліднення, крім інших обов’язків, теж було моєю справою. А зарплата невелика. На той час я вже була заміжня за Петром Деговцем. У нас народилося троє дітей, яких треба було ставити на ноги. Тож я знову пішла дояркою, на більшу зарплату. Тоді вже звели нову ферму й доїли апаратами. Так і допрацювала до пенсії, на яку вийшла у 50 років. Чоловік хворів, тож працювати вже не було можливості. Пенсія рятувала.
У 1996 році померла мама Надії Іванівни. А майже три роки тому не стало й чоловіка. Нині жінка живе з молодшою донькою Олею та двома її донечками Лілею і Вікою. Середній син Микола мешкає в Черкасах. А старший Толя – то материнський біль, який пече у грудях. Розумний і працьовитий юнак після школи вступив у Ленінградське вище артилерійське училище. Служив у Нерчинську, що в Читинській області. Після розвалу союзу повернувся в Ленінград і пішов з військової служби.
–Рідко маємо зв’язок, – зітхає Надія вІанівна. – Син питає тільки чи є в нас харчі й чи носять пенсію, чи не голодуємо ми та чи не страждаємо. Я плачу, бо не знаю, чи дасть Бог коли побачити свою дитину й онука. Боюсь, що можуть дати повістку і відправити на кляту війну. Але він про це ні слова. Тільки : «Мамо, не плач, все буде добре. Ну що ти побиваєшся? Може, все якось владнається і нам Бог дасть шанс побачитись. Я приїду, а ти зведеш себе». Душа рветься і серце крається. А ще ж і люди усілякі. Буває, кидають у спину – «нацисти». Це за те, що моя дитина живе в росії. Але хіба ж він один? Хіба не зрозуміло, що там, в росії, є просто люди і є проклятий путін, який розв’язав цю бійню.
Голос жінки, яку війна наздогнала вдруге у житті, починає тремтіти. Онучки, мов ластів’ятка, лащаться до бабусі, намагаючись втішити. То її розрада і сенс життя – треба допомагати доньці ставити їх на ноги. Он, і город гуртом засадили. Старшенька навіть сама цьогоріч розсаду перців виростила. Життя набирає фарб… Аби ж не було війни, яка перетворює людські долі в чорно-білий фільм жахів…
Світлана Томаш, Новини Городнянщини
